Хто не знає свого минулого, той не вартий і майбутнього. Хто не шанує визначних людей свого народу, той сам не годен пошани... М. Рильський

Сайт Українського Шляхетського Товариства

Середа - 18.10.2017 - київський час 13:19 - вітaю вас Гість | RSS
У поняття шляхетність акумульовано добропорядність, чесність, справедливість, благородність, глибока християнська мораль. Ці риси характеру, поведінки були притаманні багатьом родинним династіям, які належали до українських лицарсько-шляхетних гербів Драго-Сас, Корчак, Корвін, Еліта і інших впродовж усіх віків... Шляхетність - це особливий спосіб мислення та позиціонування себе в суспільстві, прагнення до постійного розвитку та самовдосконалення...

С А Й Т - П Р А Ц Ю Є - В - Т Е С Т О В О М У - Р Е Ж И М І - ! ! !


Головна | Історія роду САС | Реєстрація | Вхід


Історичні факти



Календар
«  Жовтень 2017  »
ПВСЧПСН
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031



Форма входу



Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0











                                                              

 Одним з парадоксів української історії є ставлення суспільства до правобережної шляхти. Правомірно негативно оцінюючи полонізацію частини українських шляхетських родин Правобережжя, наша історіографія поширює свою оцінку на всю шляхту, огульно звинувачуючи її в багатьох гріхах, в тому числі і в байдужості до долі України. Не зрозуміло, але пізніше перетворення іншої частини української шляхти на російське дворянство просто не аналізується. Ще більш незрозумілою є оцінка ролі греко-католицької церкви в історії України. Її звинувачують навіть, у зраді національних інтересів, тоді як її відмінність від церкви православної полягає лише в тому, що вона, як і будь-яка католицька церква, є інституцією, що не бажає залежати від державної влади — польської, російської, австрійської чи рідної української.

 Але зараз нас цікавить місце української шляхти (і, конкретно, геральдичного роду Драґ-Сасів) в історії України, зокрема, її вплив на розвиток української культури.

Історичні процеси на українських землях у XIV—XVI ст. були набагато інтенсивнішими і набагато цікавішими, ніж це видається нині. Серед тодішніх проблем і пріоритетів питання віри розглядалося в площині чисто інтелектуальній. У зв’язку із все глибшим занепадом Константинополя Київська митрополія активно розширювала відносини з Ватиканом і, навіть, епізодично брала участь в організовуваних ним соборах. Руські бояри і шляхта, що проживали на уламках створеного Данилом королівства, невдоволені станом тодішнього православ’я, у рівній мірі цікавилися католицизмом і протестантизмом. Зміна конфесії не вважалася відступництвом і не ставала перешкодою для формування релігійних і освітніх закладів, що залишалися на теренах України православними. Хоча діти українських магнатів і шляхти здобували освіту в кращих і, ясна річ, католицьких університетах Європи, саме вони згодом засновують Острозьку і Могилянську академії, підтримують фінансово численні братські школи і монастирі, очолюють місцеві органи самоврядування. У XVI та і в XVII століттях козацька старшина також формувалася з родової знаті і із шляхти. Візьмемо лише найвідоміші імена. Засновник Запорозької Січі князь Дмитро Вишневецький, як і, звичайно, його нащадки Ярема та польський король Михайло Вишневецькі належали до гербу Корибут. Гетьмани Остафій Дашкевич належав до гербу Леліва, а Самійло Зборовський — до гербу Яструб. Богдан Хмельницький та Іван Виговський походили з геральдичного роду Габданк, Іван Мазепа — з герба Курч. Один з найвідоміших українських гетьманів Петро Сагайдачний користувався гербом Побуг. Проте, він походив з Попелів-Конашевичів, що належали до геральдичного роду Драґ-Сасів чи просто Сасів. До герба Сас належала і родина Шептицьких, яка приблизно в 1500 році разом з графським титулом одержала власний герб.

 Хто ж такі Саси? Цей шляхетський рід виводиться від Грифичів, які в кінці I тисячоліття володіли землями в межиріччі Одри і Лаби. В X—XII ст. землі Грифичів перебувають під постійним тиском саксів і данців, тому велика кількість люду відходить на південь і осідає на інших землях. Існує версія, що один чи декілька загонів таких переселенців, взявши участь в одному з перших Хрестових походів, на запрошення угорської корони осідає в самому центрі Європи, в Марамороші — так донедавна називалася частина сучасного Закарпаття. Тут, на землях, де стрункі гірські пасма змінюються полонинами, помережаними нитками сотень безіменних гірських потоків, що несуть свої води до розлогих долин Тиси, Боржави і Сирету, проживало давньоукраїнське плем’я бродників. Новоприбулі лицарі швидко освоюються на нових землях. Тут вони стають відомими як Драґ-Саси. Символом Драґ-Сасів був знак стріли в польоті. Так починається українська історія роду. Коли ж в 1222 році угорський король Андраш II віддає землі на захід від поселень Драґ-Сасів Тевтонському орденові, перші звертають свої погляди на Північ, в бік Галицько-Волинської держави, яка вела активну експансіоністську політику в західному та південному напрямках. У 1236 році відбувається знаковий перехід марамороського воєводи Гуйда на службу до Данила Галицького. Хоругва новоприбулого загону містила родовий знак воєводи — стрілу в польоті, покладену на синє поле щита, з півмісяцем і двома золотими зірками на його ріжках. Відбувши успішні воєнні кампанії проти мазурів і ятвягів, Гуйд здобув особливу прихильність Данила, отримав у нагороду земельний ґрант та одружився з його небогою. Цим самим він заклав перший осередок шляхтичів герба Драґ-Сас у Галичині. Впродовж наступних десятиліть сформувалися родини Даниловичів, Дрогомирецьких, Татомирів, Княгиницьких, кожна з яких послуговувалася родовим знаком стріли.

 Монголо-татарська навала прокотилася карпатськими перевалами і спустошила землі за Карпатами, в тому числі й Мараморощину. Тільки в середині XIV ст. Драґ-Саси знову появляються в угорських хроніках. В цей час марамороським землями володіють брати Драґош і Драґх; третій брат Богдан за незгоду з політикою угорського короля був позбавлений титулу. В 1359 році уже немолодий Драґош утверджує королівську владу на землях сучасних Буковини та Молдови. Але в 1365 році бунтівний Богдан виганяє нащадків Драґоша з регіону і утворює незалежне князівство Молдову.

 У XIV ст. воєводи Драґош і Драґх та їхній брат Богдан були православними. Вони опікувалися православними церквами та монастирями Мараморошу, водночас закладаючи нові. Драґи були покровителями і Грушевського чоловічого монастиря, що поблизу Тересви. Перша згадка про нього пов’язана з монголо-татарами і датується 1242 роком. Упродовж наступних століть монастир славився як найвідоміший центр переписування русинських і волоських рукописів. В 1390 році з ініціативи родини Драґів монастир одержує від Константинопольського патріарха ставропігійське право, а в 1404 році Дмитро і Олександр Драґи дарують Грушевському монастиреві нові землі, на яких стояли села Тересва, Грушево, Крива. З цього приводу видана грамота, написана кирилицею. Вона є однією з найдавніших на Закарпатті пам’яток української писемності.

 З Грушевським монастирем пов’язана також загадкова історія про книгодрукування на теренах Угорської Русі. В 1491 році Швайпольт Фіоль друкує у Кракові перші українські кириличні книги «Часослов» та «Октоїх». Існує нічим не підтверджене припущення, що після заборони на книгодрукування у Кракові Фіоль перевозить свою друкарню до Грушевського монастиря і, нібито. видає там «Тріодь Пісну і Цвітну». Ці відомості спираються на непевні слова ігумена мукачівського монастиря Кралицького, що марамороський вікарій Кисегій в кінці XVIII ст. бачив видрукований грушевською друкарнею «Буквар».

 Щоб там не було, Грушевський монастир відіграв одну з провідних ролей у підтримці розвитку української культури. Саме з цих земель покоління геральдичного роду Драґ-Сасів розселяється спочатку в Галичині, а потім і по всій Україні, даючи їй не лише видатних політиків і воїнів, але й відомих церковно-освітніх діячів, поетів, письменників, музикантів.

 У XV—XVI ст. угорський рід Драґ-Сасів зазнав відчутних втрат в угорсько-турецьких війнах і остаточно вигас після поразки угорців під Мохачем. Інакше велося Драґ-Сасам на північних схилах Карпат. Польські королі регулярно запрошують для захисту кордонів і торговельних шляхів у Карпатах шляхту герба Сас, причому не лише з Мараморошу, а і з інших земель Трансільванії, яку в Україні називали Волощиною. Тож не дивно, що численні нові родини Драґ-Сасів ведуть свої родоводи від предків, яких у документах часто називали «волохом» чи «венґрином». Так в Україні в XV ст. появляються сасівські родини Берестянських, Бісківських, Волосецьких, Губицьких, Ільницьких, Комарницьких, Літинських, Риботицьких, Турчанських, Турянських, Яворських, а в XVI ст. — Бачинських, Білинських, Винницьких, Гординських, Жураківських, Кобилянських, Кропивницьких, Сасів, Тарнавських, Терлецьких, Ясинських та низки інших.



Меню сайту



Oпитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 38



Пошук











- Шляхетність зобов'язує -

82200 - Україна - Львівська область - м.Трускавець © 2017

За достовірність змісту матеріалів і статтей несе відповідальність автор.